Мій оберіг в червоне вбрали,
Щоб вшанувати тих,
Кого бездушно ми втрачали,
Покинули до ніг.
Червоні стрічки – крик і пам'ять:
Та будьте ж ви людьми!
Слова короткі душу ранять,
Тавруючи до тьми.
Не опирайтесь, ніби тема
Не доторкнеться вас.
Я знаю точно, достеменно:
Є інші серед нас…
Вони, як ми – двоногі, зрячі,
Уранці снідають, ідуть,
Кричать, кохаються і плачуть,
Оказій з небонька не ждуть.
Вони, як ми – телефонують,
Купують речі в крамаря.
На весни радості чатують,
Як Різдвяна зійде зоря.
Вони, як ми – летять у літо,
Намріють море і шторми.
Родини мають, навіть діти,
Але вони – ніяк не ми.
У них своя «Остання осінь»,
Біліший сніг, надтонкий лід,
Болючий подих, наче в кросі,
Цілком останній. У них – СНІД.

"Хто попереджений , той захищен ... Читати далі »